Мілан, бар. Березень 2023.
Складний день в університеті продовжується дебатами між одногрупниками про вікову різницю у стосунках. Під час жвавої дискусії різко звучить:
‘Drink for Antón!’ (Напій для Антóна!).
Щойно офіціант середнього віку у міланському барі промовив моє ім’я з правильним, рідним для мене наголосом.
Наші імена часто європеїзують і для легкості життя ти просто погоджується з тим, як кому зручно вимовляти. Антóном мене називають лише українці, для більшості іноземців я Áнтон. Хоча трапляються й інші випадки: латиноамериканці люблять недоговорювати останню літеру і я стаю ‘Áнто’, італійці локалізують під ‘Антóніо’ або ж ‘Тóто’ — теоретично Тото Котуньйо теж Антон.
Тут, до речі, ми не єдині: 80% моїх друзів з Китаю теж мають ще одну ‘європейську’ іменну ідентичність. Через тональність мови та певну покірність у менталітеті, вони змінюють китайське ім’я на більш легке для розуміння.
Якщо Li читається легко, то Xiaoling або Wěi Qí вже трохи складніше. На магістратурі зустрів Carmen, Crystal, Marcy - трьох китаянок справжні/рідні імена, яких я вже і не згадаю.
Коли офіціант назвав моє ім’я з правильним наголосом, я автоматично відповів йому ‘Дякую.’ навіть не помітивши цього. Наголос мого імені — це один з тих тригерів, які неконтрольовано вмикають мою українськість.
— Дякую. Sorry, I meant to say - grazie mile (Дякую. Вибачте, хотів сказати дякую італійською)… - зніяковіло кажу йому я. - You just pronounced my name correctly, with the right stress! So I automatically switched the language haha! (Ви щойно назвали мене з правильним наголосом, тому я автоматично змінив мову.)
— Oh no worries (Без проблем), - з тяжким італійським акцентом каже чоловік. — I heard you speak and recognised russian language! I have a russian friend and his name is Antón, not Ánton I know it! (Почув, як ти говориш і впізнав російську! Я маю друга з росії і його звати Антóн, а не Áнтон - я знаю це!) - гордо каже він. ‘I love russia, I’ve been there so many times…’ (Люблю росію! Був там так багато разів…)
— I’m Ukrainian (Я — українець). — перебиваю.
— Alora, scusate… — вибачається і вже розвертається щоб йти…але бере стілець з сусіднього столику і лишається.
Зустрічайте: Марко — власник бару вже 20 років, який перейшов йому від батька, корінний міланець, це одразу видно: лаковане бордове взуття і лаковане чорняве волосся. Після того, як він бере апероль і собі… я вже знаю, це буде надовго. Тому розмови про різницю у віці почекають.
Я відсідаю від одногрупників, бо вони вже розуміють Україну. На черзі Марко — персонаж не з простих. Ми дискутували годину, а я під час цієї розмови складав бінго російських наративів, які особливо глибоко вкорінені в італійцях. Короткий історичний екскурс, розповіді про сім’ю, друзів на фронті, большой тєатр, толстого (ґосподи-дапамажи).
Я впевнений, такі розмови трапляються чи не щодня у кожного українця_ки, який наразі закордоном. Працюючи у комунікаціях для української культури, будуючи професійні та особисті зв’язки вже 3 роки у кількох різних країнах я створив правила, які допомогають мені виконувати ще одну full-time job від якої я не можу відмовитися ні морально, ні фізично — бути українцем.
Це есе — збірка історій та методичка про те, як я комунікую про війну найефективніше.
Зламати культурний код
На початку вторгнення, я дуже чітко пам’ятаю як захоплювався промовами Зеленського до інших країн. Якщо пам’ять мені не зраджує, я навіть бачив книгу з його промовами. Сподіваюся, спітчрайтерів добре годували. Успіх промов — це злам культурного коду.
Коли ви живете в країні довший час — розгадати цей ребус стає простіше. Опісля його можна використовувати з метафорами, відсилками та пасхалками. Ви більше не чужинець, а людина яка воліє розібратися у мемах з телебачення, локальних Юлічках Вербах чи найсмачнішій місцевій каві. Кожна країна має свого відбитого спортсмена у політиці та свою адаптацію шоу ‘Міняю жінку’.
Якщо ви хочете легшого життя закордоном — відштовхувати все іноземське не вдасться.
Всьо дуже погано
‘Та в Україні така корупція ви не уявляєте!! Мені друг розказав, як він собі права водія купив!’ — все було би ок, якби це не казав француз, якому 19(!) років. У нього чудовий спадок: будинок під Ліоном і те, що він почув від свого батька, а потім від одногрупника-українця з університету.
Що ж, дискредитація будь-чого українського: влади, суспільства, волонтерства, армії, you name it — ніколи не буде на часі для іноземної аудиторії. Не було на часі 3 роки тому і не є на часі нині.
Попри всі проблеми, які у нас є, святі корови під час спілкування з іноземцями повинні залишатися святими, якщо це не академічний дискурс, орієнтований на рішення, а не на проблему.
За нас про всі проблеми професійно (та за гроші) говорять мільйони ботів чи зрощених російською пропагандою іноземців. Вибачте мене за порівняння, але про Україну закордоном треба говорити — або добре, або нічого.
Першочергова задача українця закордоном розвіювати міфи.
Помічне мати список фактів, які допоможуть їх спростувати або принаймні пом’якшити. Попри багатошаровість нашої історії і різномаїття вітрів якими нас заносило у різні напрямки — будь ласка, описуйте все дуже просто, як для 5-ти річної дитини. З перефразуванням та спрощенням, до речі, досить ок справляється chatgpt. Нирнути глибше завжди легше, ніж винурнити догори. Певні речі приходиться повторювати десятки разів, адаптуючи під контекст розмови і проміжок часу — іноді одній і тій самій людині.
М’яка сила.
Скільки разів я казав своєму молодшому братові: ‘Валєра, сон — це база. Лягай спати до 22 і життя буде чудове.’
Мабуть, ви теж спостерігали, як навіть корисні дорослі поради сприймаються у протест. Я не експерт, але трошки чув про психологічну реактивність. Вона виникає, коли люди сприймають, що їхню свободу вибору обмежують, і тому чинять опір або навіть діють всупереч пораді — навіть якщо вона їм на користь, повертаючи людину у підліткові патерни. Дослідження показують, що люди отримують більше задоволення від рішень, які сприймають як власні, навіть якщо результат однаковий.
Cкажімо, нам потрібно щоб іноземці:
а) Донатили ЗСУ та закривали дружні збори.
б) Донатили на гуманітарку.
в) Ходили з вами на мітинги та підтримували Україну інформаційно.
Маніпуляціями, звинуваченнями у бездії, жорсткими меседжами широку аудиторію змотивувати не вийде.
М’якою силою та порадами з цього есе керуватися, особисто мені, краще.
Вініл та сторітелінг.
На мій 21 день народження, друзі подарували мені вініловий програвач. Як справжній зумер я забрав його собі до Лондону і тепер слухаю Berlioz ранками чи Rhye вечорами. Обох дуже люблю і дуже раджу. З програвачем до мене прийшли кілька платівок і серед них були нові для моєї скромної колекції. Видно, що платівки віку моїх батьків - ще з радянських часів: Michael Jackson, Beatles, Elvis.
‘Це від Діми, тіпа подяка тобі за збори’ - написав мені мій брат на питання звідки ці платівки (ім’я змінено з безпекових причин).
Діма — мій близький друг, який пішов служити у перші дні вторгнення. Він ходив до мене на танці. Я ж відтанцював на його весіллі. А ще Діма літав на дроні — що і робить зараз, але за інших обставин і з іншою метою. На ті дрони ми, власне і збирали гроші.
Я здивувався і одразу написав Дімі щире дякую. Він натякав, що буде якийсь сюрприз, але ніколи не озвучував деталей.
Діма відписав пізно ввечері, надіслав відео зруйнованого російською атакою актового залу музичної школи десь поблизу фронту і додав: ‘Все що лишилося — це піаніно і ці платівки. Подумав, най будуть тобі в колекцію.’
Я проплакав всю ніч.
відео від Діми:
Хостити людей вдома — один з моїх найкращих скілів. Коли я вмикаю вініл на фон, гості очевидно підходять до колекції і проглядують кожен альбом, а я просто розповідаю історії: про Berlioz зранку, про Rhye вечорами, про Діму, танці та війну.
Саме такі короткі історії допомогають комунікувати про війну закордоном.
Якби боляче не було про це говорити — історії працюють чиненайкраще.
Правила соціальних мереж.
Чи треба мені розповідати яка у вас статистика в Instagram після сторіс про війну? Кожному з нас хочеться кричати про всі жахливі злочини, які творить держава-агресор щоденно, але скажу контрадуктивний тейк: я прекрасно розумію людей, які постять себе на пілатесі чи на тенісі, репостять серіал, смішний відос з ТікТоку чи захід сонця — вони знають як грати в цю гру.
Так вони збирають кілька десятків лайків (підвищення цікавості профілю в алгоритмах) і тоді пилять сторіс про обстріл міст, в ідеалі з англійським контекстом.
Я ніколи не мав запитання від іноземців: чому я ділюся ‘normal-life content’, бо для них війна в Україні — це лише частина мене, як особистості. Для європеців чи американців, які не переживали цього досвіду (і сподіваюся не будуть) наші daily сторіс — це про життя попри все і про силу духу. Навіть якщо ви вже давно dead inside і ледь стягуєте. Краще балансувати контентом. Такі правила гри.
Хороше у цьому те, що алгоритми розумні, але ми хитріші. Тому про Україну можна нагадувати через ваші улюблені книги, концерти, культуру, спорт чи науку.
Лупаймо сю скалу далі. Діліться вашими порадами у коментарях.
Eсе, яке ви читаєте є збіркою історій. Воно буде змінюватися та доповнюватися.